Воробець Олексій Степанович

Народився 8 січня 1983 року в смт. Стара Вижівка (Волинська область). Українець. У 2000 році закінчив  старовижівську середню школу, в 2005 - Івано-Франківську  державну медичну академію. Працював лікарем-стоматологом в смт. Голоби (Волинська обл.). У 2015-2016 роках перебував у зоні АТО. З першого дня повномасштабного вторгнення 24.02.2022  добровільно став на захист держави.  Перебував на фронті - Покровський район Донецької області. Військове звання капітан медичної служби. Кваліфікація на полі бою - лікар, військова спеціальність - начальник медичної служби - начальник медичного пункту. Позивний “Хотабич”. Ризикуючи власним життям, займався евакуацією поранених з місця бойових дій, надавав їм першу медичну допомогу,  З 25 квітня 2024  року, коли  під час евакуації біля населеного пункту Семенівка   (Покровський напрямок) група потрапила під ворожий обстріл,  вважався зниклим безвісти.  29 березня 2025 року останки Олексія Воробця були поховані  на батьківщині, у Старій Вижівці.

“Лікар від Бога, мужній Воїн, справжній офіцер…І це далеко не всі ті найкращі слова, які можна підібрати до Тебе. Веселим, доброзичливим, щедрим, готовим завжди прийти на допомогу - таким завжди пам’ятатимуть Тебе всі ті, хто знав Тебе. Пам’ятатимуть вічно!”, - написали у Старовижівській селищній раді.

Дома зилишились батьки,  два брата, дружина і донька.

Із спогадів військової, посестри Олексія Воробця - Галини Петрівни: “Моє перше знайомство з Олексієм Степановичем було випадковим. Я, напевно,  була другою людиною із нашого медичного колективу, з якою Степанович познайомився чисто випадково, прибувши на службу в 423 окремий стрілецький батальйон. Він, приїхавши другий раз у незнайоме місто, намагався знайти локацію своєї частини. Запитав у перехожої у військовій формі (у мене), чи не знаю я, де  знаходиться його частина, при цьому переплутавши цифри у номері частини, але орієнтири, які збереглися у його пам’яті, були дуже схожі на париміщення, де базувалась наша частина. Підозрюючи, що нам по дорозі, взялася провести до нашої бази. В результаті виявилось, що я провела до частини нашого Начмеда. Степанович запам’ятався мені простою, доброю, чуйною, мудрою  людиною, яка приймала швидкі правильні рішення. Він одразу зумів оптимально розподілити команду по групах для злагодженої співпраці. Вмів жартувати і розігрувати побратимів, і бути ввічливим джентельменом водночас. Бувало збере польових квітів (братки, ромашки…) і вручить їх, а на  душі приємно.  Ти ходила повз ті квіти кожен день, але тобі їх вручив їх букетом сам шеф! Як то було мило…А ще пригадую, як ми вибирали собі позивні. Хлопці говорили, що я буду “мама”, я ж заперечила, але запитала у Степановича, який у нього буде позивний. Він жартуючи сказав: “не скажу”, а я йому у відповідь: “то я скажу, Ви мені на Хотабича схожі”. І так у нашого Начмеда з’явився новий позивний “Хотабич”. Багато разів після ночі з 25 на 26 квітня, я шкодувала про це. Кажуть, є такі позивні, як обереги. Думала, можливо його перший позивний і був для нього оберегом? Він навчав, що в армії накази потрібно виконувати. І таким був сам. Не оскаржував команди, виконував їх. Олексій Степанович любив Україну, плекав рідну мову. Він злегка так вмів підправити, якщо десь проскакували русизми. Мене це вражало. Бо це було так просто і не вимушено, а легко і переконливо. щирий, позитивний, мав гарне почуття гумору. Він був справжнім пітріотом своєї землі. Хочу подякувати батькам за виховання. І сказати його донечці, що він дуже її любив.

Прикро, що рятуючи життя побратимів, отримав сам важкі поранення і  чекав на свою чергу евакуації, яку так і не вдалося здійснити через шквальний обстріл ворога. Признаюсь, до останнього дня плекала надію на те, що він у полоні. Аж ні…Правда жахлива. Одне втішає, що тіло його повернулося до рідної землі. Спочивайте з миром, Олексію Степановичу. Пам’ятатиму завжди”. 

Вічна пам’ять ГЕРОЮ!