Власюк Сергій Вікторович

У тихому шахтарському містечку Нововолинськ, що на Волині, народився і виріс Сергій Власюк — простий хлопець із відкритим серцем і золотими руками. З дитинства він вирізнявся жвавістю, допитливістю, умінням щось майструвати й допомагати іншим. Не був відмінником у школі, але був трудолюбом — таким, які цінуються більше за дипломи.

Після восьми класів Сергій вступив до Володимир-Волинського ПТУ, де здобув фах слюсаря-тракториста. А у 2013 році, щойно завершивши навчання, пішов служити в армію — до десантних військ. Служба проходила у місті Васильків, Київської області. Саме в цей час країна переживала гіркі події Революції Гідності. Сергій повертався додому вже іншим — з болем у серці, усвідомивши, що спокійне життя більше не гарантоване.

Згодом доля закинула його на заробітки до Польщі, та серце тягнуло додому. У рідному Нововолинську він працював водієм у Центрі первинної медико-санітарної допомоги. Головний лікар Ольга Попіка тепло відгукується про хлопця. Він людина, яка ніколи не відмовляла: виходив на роботу у вихідні, допомагав у найскладніших ситуаціях. Під час пандемії COVID-19 — у захисному костюмі, під спекою та ризиком — перевозив хворих. І не жалівся. Ніколи.

А потім було повномасштабне вторгнення. 8 травня — день, який назавжди закарбується в пам’яті його матері, Ольги Валентинівни. Тихо, але рішуче Сергій сказав: «Мам, тільки не починай. Я йду у військкомат. Я служив у війську і не можу відсиджуватись у тилу».

Він пішов добровольцем. Спочатку — охорона стратегічних об'єктів, потім — полігон, і вже у червні 2022 року Сергія Власюка призначають помічником гранатометника в 14-у окрему механізовану бригаду. За кілька днів — Донеччина, Бахмутський напрямок, один із найгарячіших від початку війни.

Соледар. Два місяці безперервних боїв, щоденні атаки ворожої піхоти, обстріли з «Градів», авіаудари, безпілотники — пекло, в якому трималися найсильніші. Сергій — серед них. Не відступав, не скаржився, не боявся. Боровся за кожен метр української землі.

19 липня. Артилерійський обстріл. Ворожі танки пішли в наступ. Один із уламків снаряда влучив Сергію в голову. Загинув на місці. Йому було лише 28.

Сергія Власюка поховали поруч з могилою батька, на цвинтарі біля другої шахти в Нововолинську. Його смерть стала болем для цілого міста, для побратимів, для друзів і колег, які знали: таких, як Сергій, мало. Його вчинок — не просто героїзм, це свідома жертва заради майбутнього України.

Посмертно Сергій Власюк був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, Князівським хрестом 14-ї бригади «Завжди у строю» та отримав звання «Почесний громадянин міста Нововолинськ». Меморіальна дошка із його іменем встановлена на будівлі міської поліклініки. Щороку у день народження й день загибелі Сергія сюди приходять ті, хто його пам’ятає: рідні, друзі, побратими, керівництво міста.

«Сергій був добрим, щирим, відданим роботі й людям», — кажуть колеги. «Справжній побратим, світлий, життєрадісний хлопець», — згадують воїни. «Таких людей не забувають», — стверджує його командир.

І справді не забувають. Не маємо права забути. Бо саме завдяки таким, як Сергій Власюк, сьогодні живе Україна.