Пігілєв Валентин Олександрович

3 грудня 2022 року у смт. Шевченкове Куп’янського району Харківщини перестало битися серце людини, яка жила для інших. Старший бойовий медик Валентин Олександрович Пігілєв відійшов у вічність, залишивши по собі світлу пам’ять і приклад самовідданості. Його смерть настала внаслідок тяжкої хвороби, що загострилася під час виконання військових обов’язків — у дні, коли він рятував життя побратимів і захищав державу.

Народжений у Ковелі 14 серпня 1988 року, Валентин був звичайною дитиною — веселою, непосидючою, але водночас уважною й доброю. Він навчався у школах №3 та №7, а згодом здобув фах фельдшера у Ковельському медичному училищі. 

До війни працював у Ковельському медичному коледжі лаборантом, потім на деревообробному підприємстві, у торгівельних фірмах, на будівництві за кордоном. Та справжнє покликання він знайшов у військовій медицині.

28 липня 2021 року Валентин, добровільно підписавши контракт із Збройними силами України, пішов захищати рідну землю. Його позивний — «Док» — став символом надійності й професійності. Він служив на передовій у Миколаївській, Донецькій та Харківській областях, де кожен день був випробуванням.

Солдат, бойовий медик, старший бойовий медик 1 самохідної артилерійської батареї 1 самохідного артилерійського дивізіону військової частини А1008 — він не просто виконував накази, а жив своєю місією: рятувати життя.

Валентин був добрим і турботливим, завжди готовим прийти на допомогу. Любив кросворди, риболовлю, збирання грибів. 

Його родина — мама Вікторія, вітчим Юрій, сестра Крістіна та син Даниїл — була для нього опорою й натхненням.

Він постійно навчався, проходив курси тактичної медицини, прагнув бути кращим, щоб встигнути врятувати якомога більше життів. Його холодний розум і витримка під обстрілами стали щитом для побратимів.

Ставши військовим медиком, самовіддано займався своєю професією, багато читав та навчався самотужки. Неодноразово говорив, що зробив правильний вибір, поєднавши своє життя з військовою медициною, планував і після закінчення війни продовжити службу в ЗСУ. Пройшов курси з тактичної медицини у Львівській області, адже це нові знання і досвід, такі необхідні для нього. Після повернення на фронт поспішав надавати невідкладну медичну допомогу, рятував хлопців, підтримував моральний дух, підбадьорював, поспішав бути потрібним, щоб встигнути зробити якомога більше.

Солдат відійшов у вічність внаслідок гострого порушення кровообігу та кардіоміопатії, спричиненої тяжким захворюванням. Його смерть нерозривно пов’язана з виконанням почесних і відповідальних обов’язків військової служби, адже він стояв на захисті безпеки мирного населення та інтересів нашої держави.

Життєвий шлях воїна був сповнений відваги, самопожертви та глибокої віри у справедливість. Своєю службою він довів відданість Україні, залишивши приклад мужності для сучасників і прийдешніх поколінь. Його ім’я назавжди буде вписане у літопис тих, хто боронив рідну землю.

Поховали Валентина 07 грудня 2022 року у місті Ковель, на Алеї Героїв міського кладовища. Це місце стало символом пам’яті та пошани до тих, хто віддав своє життя за свободу та незалежність Батьківщини.

Світла пам'ять про нього житиме у серцях рідних, побратимів та всіх, хто знав і шанував його.

Спогади побратимів, рідних та друзів

Побратими згадували, що найбільшим розчаруванням на війні для нього було розуміння того, що такі, як він, – не боги, а лише медики. Але все одно він намагався робити неможливе, і не один воїн завдячує йому життям. Під ворожими обстрілами, уламками снарядів та навіть вибухами він робив неймовірні й, здавалося б, неможливі речі – витягував побратимів з поля бою, евакуйовував поранених бійців, допомагав чим міг. Він бачив і переживав найжахливіше – каліцтва та смерті. При цьому його холодний розум, фаховість та неймовірна витримка продовжували рятувати життя військових.

Старшина А.А.Орлюк у телефонних розмовах розповідав, що Валентин багато допомагав хлопцям і двоє побратимів йому зобов‘язані життям на 100 відсотків, тому що якби не його невідкладна медична допомога, то все могло б закінчитися трагічно.

Спогади заступника командира 1 самохідної артилерійської батареї 1 самохідного артилерійського дивізіону Ігоря Володимировича Ювченка: «Хороший хлопець…. Із Валіком ми познайомилися на Донеччині під Соледаром. Ми пліч-о-пліч перебували з ним на позиціях, а коли бої припинялися, і ми могли перепочити, Валік брав книги і читав. Він любив читати і скрізь, де тільки бачив книги у звільнених населених пунктах, збирав їх, а потім перечитував.  Пригадую, під час запеклих боїв  на Бахмутському напрямку, один із наших хлопців (прізвище Маринин) отримав тяжке поранення в шию, але Валік оперативно зорієнтувався, миттєво надав медичну допомогу і врятував його. Про таких як Валік, можна сказати – надійний, простий у спілкуванні та щирий. Кожен  із побратимів знав, що в любий момент може розраховувати на його підтримку. Валік завжди був напоготові, міг підставити своє плече, прийти на допомогу не тільки як медик, був людяним і  радів життю!»

Спогади рідних, друзів пронизані пронизані сумом за минулим, тихим болем втрат і водночас вдячністю за прожиті дні.

Спогади мами Вікторії Дричик: «Я не скажу, що мій син був ідеалом, він був середньостатистичною дитиною. Веселий, і непосидючий. Сидіти на місці – це не для нього, але в той же час йому потрібна була компанія. Навіть, коли він грався іграшками, я повинна була сидіти біля нього. А от, коли він дивився мультики, то там вже компанія йому була не потрібна. Валік був активним, жвавим хлопцем. Він дуже любив кросворди, у нас вдома постійно було по декілька журналів. У нього була дуже хороша пам’ять. Він часто не записував номери телефонів, а просто запам’ятовував. Коли Валік повернувся з-за кордону і прийняв рішення  йти на контрактну службу у ЗСУ, я не відмовляла, хоча  добре розуміла ризик, адже його вітчим уже був військовим медиком з 2014 року, мав поранення. Валік підписав контракт на три роки і поїхав у місто Володимир-Волинський. А далі була війна…   Він постійно писав, підбадьорював мене. Наша остання зустріч відбулась напередодні мого дня народження. Ми прийшли у кафе, пообідали і поки чекали замовлення,  Валік  сидів і просто дивився на мене. А потім вийняв з кишені брошку і  подарував мені.  Він знав, що я люблю такі речі.  Він був дуже уважним. Тепер я не розлучаюся з нею,  постійно ношу на одязі як останній дарунок сина.»

Спогади Олени Заболотної, сусідки, друга дитинства та юності: «Ставши військовим медиком, Валік часто писав у телеграмі, завжди був уважний, вітав з усіма святами, він пам’ятав, коли у кого день народження, родинні свята.  Дзвонив правда рідко, бо не мав такої змоги, але ніколи ні на що не скаржився. У розмовах по телефону завжди казав, що у нього усе добре, яким би гірким не був присмак того «добре», бо він був сильною особистістю, хоч і заплатив за це дорогу ціну. Жив завжди для інших, не шкодував себе і своїх сил. Ми  намагалися його переконати підлікуватися, поберегти себе, але він казав: «Ні я не можу, на кого я залишу хлопців?». Він виконував свій обов’язок, там на фронті під пострілами і вогнем він рятував життя своїх побратимів.»

Спогади класного керівника, вчителя Ліцею №3 імені Лесі Українки  Ніни Омельковець: «Якби потрібно було лише одним словом охарактеризувати цього хлопця, я би вибрала – доброта. Він ніколи не тримав ні на кого зла та готовий завжди прийти на допомогу. Валік був товариський, і дуже комунікабельний, життєрадісний та чуйний. Це помічали всі, хто його знав. Тому в такий важкий час він не зміг стояти осторонь і пішов туди, де потрібен був найбільше.»

Спогади волонтерки, директорки Ковельського міського центру соціальних служб Інни Третяк: «Валентин мав багато рис, але одна з них – це відданість своїй справі, побратимам та Україні. Пригадую, як він просив ліки для тяжкопоранених і був безмежно вдячний кожній дрібничці. Боляче втрачати тих, хто став для тебе другом. Ніколи не забуду одне його незвичне прохання – кросворди – для «перезавантаження». Тепер розумію, як важливо по-максимуму збирати все, що просять хлопці, інколи це може бути їх останнє прохання…»

Спогади волонтерки, медичнї сестри Вікторії Литвинчук: «Війна дуже змінила Валіка. У ньому стався перелом характеру, переосмислення життя та цінностей. Він став настільки сильним духом і змужнів. У нього навіть голос змінився, у голосі якась така сила і міць. Мене вразило те, настільки він став дорожити усім. Пригадую, як під час роботи у волонтерському центрі ми допомагали йому медикаментами. Він дякував за кожну дрібничку по кілька разів. Ми тільки передали термометри і фонендоскоп як зразу на телефоні голосове повідомлення зі словами подяки. Для себе він нічого не просив, усе для хлопців, і радів як дитина. А як він вболівав за своїх хлопців, за кожного,  просто душа раділа. Він  не раз казав: «Ну як мені їх підняти на ноги? Я мушу це зробити!» Одного разу він попросив ліки для тяжкопораненого бійця, яких у нас не було, я й досі чую цей благаючий голос зі слізьми: «Будь ласка, прозондуйте може їх можна десь дістати, запитайте, знайдіть, це ДУЖЕ треба, ці ліки для нього на вагу золота». Війна навчила нас цінувати прості речі. Армія – це була його стихія!. «Док молодший» такий шеврон був у нього на формі.»

Вірш присвячується  пам’яті військового  медика Валентина Пігілєва…

Автор Ірина Ярмолюк. м. Ковель 26.04.2023р. член громадського об'єднання  "Творчий світ "

І знов листок зірвався і... в політ!
Зоря знов креслисть замкненеє коло.
Десь Валентинів, ще лишився слід,
В гучнім і невпокореному "ВОЛЯ"!

Й оптимістичний погляд в майбуття,
І впевнене, й натхненне: "ЗА ІДЕЮ!
На зустріч смерті - з поглядом життя.
Ні, срібнякам! Вперед до апогею!

Забинтував би рани на душі,
На кволім тілі стомленої неньки...
Лишився словом пам'яті в дощі,
У вітерці-пустунчику легенькім...

Родину, друзів й цілий білий світ,
Втішають вчинки світлої ЛЮДИНИ!
Летить, летить натхненно срібний цвіт...
Їм не розбити пам'яті годинник!

Ім’я Валентина Пігілєва викарбуване на меморіальній дошці ліцею №7 у Ковелі. Йому присвячено вірші, теплі слова, і найголовніше — вдячність тих, чиє життя він врятував.

Його гасло: «Ми воюємо не за гроші, ми воюємо за ідею» — ці слова стали його дороговказом і залишилися в пам’яті рідних як символ його життя.

Вічна пам’ять і шана!