Дудюк Володимир Миколайович

14 червня 2022 року під час запеклих боїв у селі Берестове Бахмутського району Донецької області,  рятуючи життя побратимів, загинув Дудюк Володимир Миколайович – старший бойовий медик розвідувальної роти, старший сержант 14 ОМБр імені князя Романа Великого на позивний – ДОК (Доктор Смерть).

Дудюк Володимир Миколайович народився в селі Вілька Підгороднянська Ковельського району Волинської області. Він змалку вирізнявся добротою та щирістю. 

Навчався у Локачинській школі, а згодом здобув вищу освіту у Львівському зооветеринарному інституті.

У 1987–1988 рр. проходив військову службу в УФІ, де був медиком-санінструктором.

У мирному житті працював лаборантом з клінічної діагностики у КНП «Локачинська лікарня» Локачинської селищної ради. Його професійність і людяність завжди відчували пацієнти та колеги.

З 2015 року Володимир став на захист України у зоні АТО. Він рятував життя воїнів у найгарячіших точках Донбасу: Сєвєродонецьку, Попасній, Гранітному, Щасті. 

Згодом підписав контракт у 14-й Окремій Механізованій Бригаді імені князя Романа Великого. Повернувшись на деякий час до мирного життя, у березні 2021 року він знову зробив вибір на користь служби.

Повномасштабна війна застала його на фронті. Він брав участь у боях за Київщину, Харківщину, Миколаївщину та Бахмут.

Його військова спеціальність – розвідка. Посада – старший бойовий медик розвідувальної роти. Звання – старший сержант. Позивний – ДОК (Доктор Смерть).

14 червня 2022 року під час запеклих боїв у Бахмутському районі Володимир отримав тяжке наскрізне осколкове поранення грудної клітки з пошкодженням легень. Він загинув, виконуючи свій обов’язок – рятуючи життя побратимів.

Нагороди та відзнаки:

• Ветеран війни
• Відзнака 131 розвідувального батальйону «Хрест Розвідника»
• Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)
• Пам’ятна відзнака «Князівський хрест Героя. Навіки в строю» (посмертно)

Володимир був людиною з великим серцем. Любив тварин, захоплювався риболовлею, колекціонував монети. Цікавився історією та всім, що з нею пов’язане. Його доброта, почуття гумору та вміння підтримати залишили глибокий слід у серцях тих, хто його знав.

Він був чоловіком, сином, батьком і дідусем. Без нього залишилися батьки, дружина, діти та онуки, для яких він був опорою і прикладом.

Найкраще охарактеризують людину, що загинула на полі бою, живі спогади побратимів, які ділили з ним окопи й небезпеки, та щирі розповіді членів родини, що зберігають у серці його любов.

Спогади Скучинського Ігоря, командира 1-го розвідувального взводу, розвідувальної роти 14 ОМБр імені князя Романа Великого

«Дядя Вовка або Миколайович, позивний "доктор Смерть". Саме так, будучи командиром 1-го розвідувального взводу розвідувальної роти 14 ОМБр ім.князя Романа Великого,я представив особовому складу підрозділу нового бойового медика старшого сержанта Дудюка Володимира Миколайовича ,людину, яка була не лише підлеглим для мене, а відгомоном дитинства, оскільки я виріс на Його очах, і ми проживали на одній вулиці. Також, враховуючи специфіку характерів своїх підлеглих, повідомив, що Його ворог-мій ворог. Це було в січні 2022 року на 233-му полігоні, коли бригада проходила бойове злагодження. дядя Вовка, як всі зрештою почали Його називати, став серцем підрозділу, так як "знайшов ключик" до кожного серця, нашої бойової сім'ї, і з часом кожен йшов до Нього за порадою, як до батька. А потім була ніч з 21 на 22.02.2022 року, 23:45 групу підняли по тривозі і вручили бойовий наказ, почалося... Хоча висувались малою групою, і не всі були задіяні, дядя Вовка одним із перших, на мій заклик: "хто зі мною"?!вже стояв в повному екіпіруванні ,тому що знав -  без нього ніяк. Але все ж таки певними зусиллями, мені вдалося Його вмовити залишитись, і перейняти командування залишками підрозділу, за моєї відсутності, бо все ж таки він мав значний досвід ведення бойових дій із АТО, а нас чекала довга "прогулянка" у глиб Зони відчуження, для проведення диверсійної роботи. Потім було оточення та важкий вихід, довгі обійми в с.Кожухівка (Житомирщина),на що першим запитанням ДОКа було: «коли їли?». Дійсно, як батько. І, хоча незважаючи на те, що всі старались перейняти навантаження з Його плечей, адже вік в Нього був поважний, як для розвідника. Він усміхаючись казав, що ще нас всіх випередить. Під час важких бойових дій жінки, які займали посади бойових медиків, не витримували і їх відправляли на відведення в тил і дядя Вовка зайняв посаду бойового медика роти. Я отримав важке поранення, і вибув на довготривале лікування. Пам'ятаю дзвінок Сашка Юхно, який подзвонив у той страшний день, і плачучи в трубку повідомив, що Док-200,розповів як...Я подзвонив до сина, тому що і по сьогодні я відчуваю провину, що не вберіг, бо саме я Його потягнув із собою. Доля? Не знаю, знає Бог, а нам залишається пам'ять, світла пам'ять про справжніх, які мали серце лева!!! Навіки в строю!!!»

Спогад доньки про тата — Героя

«Мій тато, Дудюк Володимир, був надзвичайно світлою, доброю і щирою людиною. Він завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував, ніколи не відмовляв у підтримці. Його серце було великим і відкритим для всіх.

Тато мав чудове почуття гумору — вмів жартувати так, як не вміє ніхто інший. З ним було легко і тепло. Після нього залишилась порожнеча, яку вже не заповнити — ніхто більше не жартує зі мною так, як жартував він.

Особливе місце у його серці займали діти — його онуки. Він любив їх безмежно, і ця любов була взаємною. Його обійми, добрі очі, лагідне слово — все це залишило глибокий слід у дитячих серцях.

Тато був справжнім патріотом. З 2015 року він служив у зоні АТО, а згодом, навіть після спроби повернутись до мирного життя, все ж прийняв рішення підписати контракт і знову стати до лав захисників. Він казав:

"Я йду на війну, щоб мої діти та онуки ніколи не дізнались, що це таке."

Його шлях був непростим. Він бачив багато болю і втрат, але ніколи не втрачав оптимізму. До останнього дня залишався мужнім, сильним, незламним. Завжди знав, як підтримати, втішити, порадити. Просто бути поруч — і вже легше.

Втратити такого батька — це рана, яка не загоюється. Дуже боляче усвідомлювати, що мої діти можуть бачити свого дідуся лише на фотографіях. Але залишилася пам’ять. Світла, глибока, щира.

Мій тато був не просто хорошою людиною. Він був Героєм. Сином, чоловіком, батьком, дідусем, який віддав найдорожче заради майбутнього своєї родини і всієї України.

Його подвиг — неоціненний. А пам'ять про нього житиме в наших серцях вічно.»

Вірш від дочки Іванни та її сім'ї

Тату мій любий, як важко без тебе,
Дивлюся рідний у зоряне небо..
Лагідні очі так часто шукаю,
Таточку чуєш, тебе я вітаю ..

Липень спекотний, вже літо настало,
Сонечко з неба промінням заграло,
Свято чудове, та батька немає,
Серце від болю усім розриває.

Як же хотів повернутись додому,
Не побажаю такого нікому..
П'ятдесят вісім, і вже хоронити,
Гладити з болем могильнії плити ..

Зять твій зі мною і двоє онуків,
Як же це важко та вічна розлука,
Так наш дідусь захищав Україну,
Ми поховали чудову людину.

Ліс і природа, тваринки маленькі,
Він лікував і горнув до серденька,
"Док" позивний, побратими назвали,
Та між собою усі поважали.

Мужній атовець, "нулі за нулями",
Ночі безсонні, заплакана мама...
Зранку дзвіночок:"Не плаче, нетреба.."
Так у Берестовім просто у небо.

Шістдесят два...Як вітати,не знаю .
Фото цілую і знов пригортаю,
Квіти- троянди онуки поклали,
Пташки - синички тобі щебетали...

Тиха молитва і сльози гарячі,
Тату ти знаєш, я зовсім не плачу..
Тільки сльозинки від світу ховаю,
Мій найдорожчий я дуже скучаю...

Батько - Герой споглядає із неба .
Хоче дитино прийти він до тебе,
Хоче до мами ,а ще до онуків,
Жити без рідних це розпач і мука. 

Вибач рідненький ,що так привітали,
Горя такого повір, не чекали,
Ми так хотіли тебе обіймати,ʼ
Мусиш татусю в раю святкувати ..

Свічка горіла ,родина молилась,
Донечка тихо сльозами умилась,
Так закінчилось на цвинтарі свято...
Господи Боже,як жити без тата. 

Світлана Дубницька.

Увічнення пам’яті

• Меморіальна дошка у Локачинському ліцеї
• Пам’ятна дошка на «Алеї Героїв» у Локачах

Світла пам'ять про Дудюка Володимира Миколайовича завжди житиме в серцях його рідних, побратимів і всіх українців. Його ім’я викарбуване не лише на камені, а й у людських душах, як символ незламності та відданості Батьківщині.

Володимир залишився прикладом мужності, патріотизму та любові до життя. Його усмішка, щирі жарти й теплі слова були променем світла для тих, хто поруч. Він умів підтримати, надихнути, подарувати віру в краще навіть у найважчі хвилини.

Меморіальні дошки у ліцеї та на «Алеї Героїв» — це не просто камінь і бронза. Це спогад про людину, яка віддала своє життя за свободу та майбутнє України. 

Навіки в строю!